Тепле весняне сонечко ласкаво тулить свої промінчики до моєї щоки і нагадує, що скоро-скоро прийде літечко. Я дуже його чекаю, бо татусь пообіцяв, що ми поїдемо на відпочинок до моря. Тато і мама довго радились про це між собою, потім ще говорили з бабусею і прийняли якесь мудре рішення. Що значить: «мудре рішення» — я так і не зрозуміла, бо татусь на мої запитання нічого не пояснив, але прохав мене зробити дві важливі речі: добре вчитися і старанно допомагати бабусі. Це було зовсім неважко. З навчанням у мене все добре, бабусі я допомагаю, хоча мені дуже не подобається мити посуд в гарячій воді...
Але учора сталася така прикра подія, що я тепер взагалі не знаю, як все далі буде. Тому тихенько сиджу біля сараю, в якому жалібно нявчить наша киця Нуся. Від цього нявчання мені ще більше хочеться плакати. Двері в сарай зачинені, бо тато сказав, що кицю покарано і вона буде там сидіти, аж поки не навчиться ловити мишей. Я думаю про те, що може б і мене він закрив разом з Нусею в сарай, якби дізнався про те, що сталося насправді...
Рік назад тато подарував мамі на день народження мале кошенятко. Воно було біле і пухнасте, лише лапки чорненькі, так ніби на них взуті чорні капці. За рік кошеня підросло і стало гарною розумною кицею, яку всі любили. Але Нуся ще й далі продовжувала гратися зі мною в «бантика». Через цю гру я й наробила шкоди. Бабуся вже не раз просила мене гратися з кицею у дворі, але мені найбільше подобалось бігати з бантиком, прив’язаним до стрічки, навколо круглого столу. Учора вранці мама, чекаючи гостей, застелила цей стіл новою скатертиною і поставила посеред столу чудову вазу з квітами. Пахощі наповнили кімнату і було дуже весело ганяти з Нуською навколо столу, ніби на каруселі! Не знаю як, але я ненароком зачепила край скатертини. Нуся якраз впіймала мій бантик. Я смикнула за стрічку, намагаючись забрати бантик у киці, і побігла навколо столу. В цю мить скатертина зсунулась додолу і ваза розбилась... Я прожогом вилетіла з кімнати, міцно тримаючи у руці стрічку з бантиком. А Нуся, захоплена грою, продовжила гратися з мокрою скатертиною і скалками від вази. Прибігла бабуся і з лементом вигнала кицю з кімнати. Вона довго, охаючи і щось приговорюючи, визбирувала скалки від вази, а мені категорично заборонила заходити до кімнати: «Бо ноги поріжеш!»
Стрічку з бантиком я потайки викинула у сміття, бо дуже боялась що хтось здогадається про мою причетність до цієї шкоди. Коли батьки повернулись з міста, бабуся з обуренням розказала, яку шкоду зробило «оте дике створіння». Мама дуже засмутилась, але треба було готуватись до приходу гостей, і вона пішла поратись на кухню. Тато зачинив Нусю в сарай, а мене попрохав допомогти мамі. Я мовчки робила все, що вона мені загадувала, але про те, що насправді сталося, боялася і словом обмовитись. Я думала, що ніхто мене ні в чому не підозрює, бо вся провина впала на Нусю.
Вчора ввечері я навіть раділа, що все так владналося, а от сьогодні вже півдня не можу собі місця знайти. Йду до бабусі. Вона пече великі млинці, які потім перемащує густим яблучним повидлом. Я зачудовано дивлюся, як вона просто руками перевертає гарячий млинець на другий бік.
— А в руки не пече?— запитую я.
— Ні! — привітно усміхається бабуся. — Хочеш спробувати?
— Хочу, але боюся...
— Ну то давай спробуємо разом!
Спочатку в мене нічого не виходить, бо млинець пече мої пальчики.
— Я ніколи не зможу...— жалібно скиглю я.
— Зможеш! — підбадьорює бабуся. — Пробуємо ще раз!
І от десь за третьою спробою млинець стає слухняним і перевертається!
— Молодець! — радіє бабуся.
Від похвали мені стає тепло, але водночас і ніяково, бо я знову згадую вчорашню подію.
— Бабусю, — я притуляюсь до її руки, яка пахне молоком і хлібом, — а можна понести Нусі молочка?
— Ні, сонечко. — суворо відповідає вона. — Ми вже й так нашу кицю розбалували. А вона вже не кошеня. Нехай повчиться сама собі їжу добувати. Коти мають мишей ловити!
— Добре... — сумно зітхаю я і вмощуюсь на лавці. — А можна я ще щось запитаю?
Бабуся у відповідь ствердно киває головою, вправно наливаючи тісто на гарячу пательню.
— А що ви робите, коли не знаєте, як правильно вчинити?
Бабуся на хвилинку замислюється і дуже серйозно каже:
— Прошу в Бога мудрості і Він допомагає мені прийняти мудре рішення.
— Ой, бабусю, ви так складно говорите! Я ніяк не можу зрозуміти, що воно ото таке: мудре рішення...
— Тоді спробую пояснити простіше. — вона сідає поруч, ласкаво обіймає мене і навіть забуває про свої млинці...
— В молитві я розповідаю Богу про все,що мене турбує, бентежить, хвилює... Я прошу в Нього допомоги, щоб приймати добрі та правильні рішення. Мудре рішення — це вчинити не так, як ми самі того хочемо, а послухатись Божої поради. — задумливо каже бабуся.
— Як вам добре, що ви Бога чуєте. А я Його і не бачу, і не чую... — розчаровано піднімаюся я, пориваючись йти. Бабуся дає мені кілька млинців.
— А ти все ж таки спробуй поговорити з Ним!— навздогін гукає мені вона.
Я знов йду до сараю і прислухаюся. Киця не нявчить. Напевне, заснула. Заспокоївшись, я пробираюсь до своєї схованки за кущами смородини. Хоча зараз тут не дуже і заховаєшся, бо на кущах листочки ще маленькі та тендітні. Я сідаю на дошки і дістаю бабусині млинці. «Самкота!» Згадується порада бабусі про розмову з Богом. Хоча мої тато, мама, як і бабуся, вірять в Живого Бога і частенько розказують мені про Нього, я сама ще ні разу по-справжньому не молилась до Нього. Так, я повторювала слова молитви за дорослими, але сама...
Я хочу спробувати, але боюся... Це як отой млинець, якого треба перевернути на інший бік.. Але ж млинець я перевернула! І я починаю свою першу розмову з Богом. Я дуже хвилююся, бо хочу все сказати правильно і розумно, тому починаю здалеку, розказуючи Богу, що мої рідні вірять в Нього, а я теж хочу навчитися вірити і молитися, і чути Його, хоч Він невидимий і нечутний... І чим далі я розказую, тим простіше знаходяться слова, і я кажу навіть про те, про що ніби й не збиралася говорити...У про те, що дуже люблю моїх маму, тата і бабусю, але частенько не слухаюсь. І про те,що сварюся у школі з подружками, але дуже хочу бути доброю і мудрою. І про вчорашній випадок з розбитою вазою... Сльози градом котяться з моїх очей і я втираюсь подолом плаття. Враз я відчуваю, що рішення є! Воно дуже просте: піти і розказати все, як було насправді. Я сама дуже не хочу цього робити, але розумію, що Бога треба слухатись. Навіть якщо треба буде сидіти в сараї з Нусею... «Господи, будь ласка, допоможи мені.» — тихесенько шепочу я і рішуче вилізаю зі своєї схованки.
— Надійко, привіт! Ти що там робиш? — тато йде стежиною через город, повертаючись з роботи. Він підходить ближче і з тривогою зазирає в мої заплакані очі.
— Донечко, що сталося?!
— Татусю, все добре. — крізь сльози усміхаюсь я. —Я шукала у Бога мудре рішення!
—І що???— здивовано запитує тато, беручи мене на руки.
Я притуляюся до нього, ще раз подумки прошу в Бога допомогу і починаю розповідати татові про все...
Потім ми заходимо в будинок і мені знов доводиться говорити для мами та бабусі про те, що то я сама, а не Нуся, стягнула скатертину і розбила вазу. Мені дуже соромно, але я відчуваю Божу допомогу. Тато стоїть поряд, тримаючи мене за руку, і усміхається.
— Мудре рішення: говорити правду. — схвально киває бабуся.
— Я здогадалась, що це ти гралася з Нусею, — каже тихенько мама. — Але чекала, що ти зізнаєшся у всьому сама.
Вона цілує мене в заплакані щічки.
Враз я згадую:
— Ой, наша Нуся! Можна випустити її з сараю?
Ми всі дружно йдемо випускати полонянку. Відчиняємо двері і бачимо нашу кицю, яка гордовито тримає в зубах спійману мишку!
Батькам та дітям до роздумів:
«Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум одержала, бо ліпше надбання її від надбання срібла, і від щирого золота ліпший прибуток її…»
(Приповісті 3:13,14)
Комментарий автора:
Вийшла з друку моя перша книжечка з дитячими християнськими оповіданнями. Українською мовою. Повнокольорова. Оповідання \"Мудре рішення\" ввійшло у цю книжечку
Замовити можна за тел. 0972665447 Моя сторінка в фейсбуці:
https://www.facebook.com/profile.php?id=100001665337155
Левицька Галина,
Україна
Вірші й прозу писала з дитинства. У вирі життя і турбот моя квітка зів'яла, засохла... В 2003 році я зустріла Ісуса. Я дякую Богові, що Він не раз провів мене долиною смертною і дав нове життя. Дух Святий дає мені натхнення любити, радіти, писати...
Вийшла з друку моя перша книжечка з дитячими християнськими оповіданнями. Українською мовою. Повнокольорова. Замовити можна за тел. 0972665447 Моя сторінка в фейсбуці:
https://www.facebook.com/profile.php?id=100001665337155
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : В Австралии на улицах Сиднея (стих Веры Кушнир) - Надежда Горбатюк Несколько лет назад в баптистской церкви в Кристал Паллас на юге Лондона подходило к концу утреннее воскресное служение. В это время в конце зала встал незнакомец, поднял руку и сказал: «Извините, пастор, могу я поделиться небольшим свидетельством?» Пастор взглянул на часы и ответил: «У вас есть три минуты.» Незнакомец сказал: «Я лишь недавно переехал в этот район, я раньше жил в другой части Лондона. Сам я из Сиднея, Австралия. И несколько месяцев назад я навещал родственников и прогуливался по Джордж Стрит. Это - улица в Сиднее, которая пролегает от бизнес кварталов до Рокса. И странный седовласый мужичок вышел из магазина, сунул мне в руку брошюру и сказал: «Извините меня, сэр, вы спасены? Если бы вы умерли сегодня, пошли бы вы на Небеса?». Я был потрясен этими словами. Никто мне никогда этого не говорил. Я вежливо поблагодарил его и всю дорогу в самолете до Хитроу я был озадачен этим. Я позвонил другу, который жил неподалеку от моего нового места жительства, и, слава Богу, он оказался христианином. Он привел меня ко Христу. Я - христианин и хочу присоединиться к вашему собранию.» Церкви обожают такие свидетельства. Все аплодировали, приветствуя его в собрании.
Тот баптистский пастор полетел в Аделаиду в Австралии на следующей неделе. И десять дней спустя посреди трехдневной серии собраний в баптистской церкви в Аделаиде к нему подошла женщина за консультацией. Он хотел удостовериться в каком положении она находится перед Христом. Она ответила: «Я раньше жила в Сиднее. И всего пару месяцев назад я посещала друзей в Сиднее, и в последние минуты делала покупки на Джордж Стрит, и странный небольшого роста седовласый старичок вышел из дверей магазина, подарил мне брошюру и сказал: «Извините меня, мадам, вы спасены? Если бы вы умерли сегодня, вы бы пошли на небеса?» Меня взволновали эти слова. Вернувшись в Аделаиду, я знала, что в квартале от меня находится эта баптистская церковь, я разыскала пастора, и он привел меня ко Христу. Так что, сэр, я христианка.» На этот раз этот лондонский пастор был очень озадачен. Уже дважды за две недели он услышал одно и то же свидетельство.
Затем он полетел проповедовать в баптистскую церковь Маунт Плезант в Перте. И когда его серия семинаров подошла к концу, пожилой старейшина церкви повел его обедать. Пастор спросил: «Старина, как ты получил спасение?» Он ответил: «Я пришел в эту церковь в пятнадцать лет через Бригаду Мальчиков. Но я никогда не посвящал себя Иисусу, просто запрыгнул в фургон вместе со всеми. Из-за своей деловой хватки я достиг влиятельного положения. Три года назад я был в деловой поездке в Сиднее, и надоедливый несносный старичок вышел из дверей магазина, дал мне религиозный трактат (дешевая макулатура!) и пристал ко мне с вопросом: «Извините меня, сэр, вы спасены? Если бы вы умерли сегодня, вы бы пошли на небеса?» Я пытался сказать ему, что я баптистский старейшина, но он меня не слушал. Всю дорогу домой до Петра я кипел от злости. Я рассказал это пастору, думая, что он поддержит меня, а мой пастор согласился с ним. Он годами волновался, зная, что у меня нет взаимоотношений с Иисусом, и он был прав. Таким образом, мой пастор привел меня к Иисусу всего три года назад».
Лондонский проповедник прилетел обратно в Великобританию и выступал на Кессекском съезде в округе Лэйк и рассказал эти три свидетельства. По окончании его семинара четыре пожилых пастора подошли и сказали: «Кто-то из нас получил спасение 25, кто-то 35 лет назад через того же мужчину небольшого роста, который дал нам трактат и задал тот вопрос».
Затем на следующей неделе он полетел на подобный Кессекский съезд миссионеров на Карибах и поделился этими свидетельствами. В заключении его семинара три миссионера подошли и сказали: «Мы спаслись 15 и 25 лет назад через тот же вопрос того невысокого мужчины на Джордж Стрит в Сиднее.»
Возвращаясь в Лондон, он остановился в пригороде Атланты Джорджия, чтобы выступить на конференции корабельных капелланов. Когда подошли к концу три дня, в течение которых он поджигал тысячи корабельных капелланов для завоевания душ, главный капеллан повел его на обед. И пастор спросил: «Как вы стали христианином?» Тот ответил: «Это было чудо! Я был рядовым на военном корабле Соединенных Штатов и жил распутной жизнью. Мы проводили учения на юге Тихого океана и пополняли запасы в доке Сиднейского порта. Мы с лихвой оторвались в Кингз-Кросс, я был пьян в стельку, сел не на тот автобус и сошел на Джордж Стрит. Когда я вышел из автобуса, я подумал, что вижу приведение: пожилой седовласый мужичок выскочил передо мной, всунул мне в руку брошюру и сказал: «Матрос, вы спасены? Если бы вы умерли сегодня, вы бы пошли на Небеса?» Страх Божий обрушился на меня тут же. От шока я протрезвел и побежал обратно на корабль, разыскал капеллана, который привел меня ко Христу, и я вскоре начал готовиться для служения под его руководством. И вот под моим руководством сейчас свыше тысячи капелланов и мы сегодня помешаны на завоевании душ.»
Шесть месяцев спустя этот лондонский проповедник полетел на съезд 5000 индийских миссионеров в отдаленном уголке северо-восточной Индии. Человек, отвечавший за съезд, скромный нерослый мужчина, повел его к себе на незатейливый обед. Проповедник спросил: «Как вы, будучи индусом, пришли ко Христу?» Тот ответил: «Я находился на очень привилегированной должности, работал в индийской дипломатической миссии и путешествовал по миру. Я так рад прощению Христа и тому, что Его кровь покрыла мои грехи. Мне было бы очень стыдно, если бы люди знали, в чем я был замешан. Одна дипломатическая поездка занесла меня в Сидней. Перед самым отъездом я делал покупки, и, обвешанный пакетами с игрушками и одеждой для моих детей, я шел по Джордж Стрит. Обходительный седовласый мужичок вышел передо мной, предложил мне брошюру и сказал: «Извините меня, сэр, вы спасены? Если бы вы умерли сегодня, вы бы пошли на Небеса?» Я поблагодарил его, но это взволновало меня. Я вернулся в свой город и нашел индусского священника, но он не мог мне помочь, зато он дал мне совет: «Просто чтобы удовлетворить свое любопытство, пойди и поговори с миссионером в миссионерском доме в конце улицы». Это был судьбоносный совет, потому что в тот день миссионер привел меня ко Христу. Я немедленно бросил индуизм и начал учиться для служения. Я оставил дипломатическую службу, и вот я, по благодати Божьей, руковожу всеми этими миссионерами, и мы завоевываем сотни тысяч людей для Христа».
Наконец, восемь месяцев спустя, баптистский пастор Кристал Палас служил в Сиднее, в его южном пригороде Гаймейр. Он спросил баптистского служителя: «Знаете ли вы невысокого пожилого мужчину, который свидетельствует и раздает трактаты на Джордж Стрит?» Он ответил: «Знаю, его зовут мистер Генор, но я не думаю, что он все еще этим занимается, он слишком слаб и стар.» Проповедник сказал: «Я хочу с ним встретиться.»
Два вечера спустя они подошли к небольшой квартирке и постучались. Невысокий, хрупкий мужчина открыл дверь. Он усадил их и заварил чай, но был на столько слаб, что из-за дрожания расплескивал чай на блюдце. Лондонский проповедник поведал ему все истории, произошедшие за последние три года. Слезы текли по глазам невысокого старичка. Он сказал: «Моя история такова: я был рядовым матросом на австралийском военном корабле и вел распутную жизнь, но в моей жизни наступил кризис, я на самом деле зашел в тупик. Один из моих коллег, чью жизнь я буквально превращал в ад, оказался рядом, чтобы помочь мне. Он привел меня к Иисусу, и за сутки моя жизнь перевернулась, ночь превратилась в день, я был так благодарен Богу! Я обещал Ему, что буду делиться Иисусом в простом свидетельстве по меньшей мере с десятью людьми в день, как Бог будет давать мне силу. Иногда я был болен и не мог этого делать, но тогда в другие разы я наверстывал. Я не был параноиком в этом, но я делал это свыше сорока лет, а когда я вышел на пенсию, самым лучшим местом была Джордж Стрит – там были сотни людей. Я получал множество отказов, но многие люди вежливо брали трактаты. Сорок лет занимаясь этим, я до сегожняшнего дня ни разу не слышал об обращении хоть одного человека к Иисусу.»
Я бы сказал, что это точно посвящение. Это должна быть чистая благодарность и любовь к Иисусу, чтобы делать это, не слыша ни о каких результатах. Моя жена Маргарита сделала небольшой подсчет. Этот, не обладавший харизмой баптистский мужичок, повлиял на 146100 человек. И я верю, что то, что Бог показывал тому баптистскому проповеднику, было лишь самой верхушкой верхушки айсберга. Только Бог знает, сколько еще людей было приведено ко Христу.
Мистер Генор умер две недели спустя. Можете ли вы себе представить, за какой наградой он пошел домой на небеса? Я сомневаюсь, что его портрет мог бы когда-нибудь появиться в журнале Харизма. Вряд ли бы о нем когда-нибудь появилась похвальная статья с фотографией в журнале Билли Грэма «Решение», какими бы прекрасными ни были эти журналы. Никто, за исключением небольшой группы баптистов на юге Сиднея, не знал о мистере Геноре. Но я скажу вам - его имя было знаменито на Небесах. Небеса знали мистера Генора, и вы можете себе представить приветствия и красную ковровую дорожку и фанфары, которые встретили его дома!
